Загальноосвітня школа
І-ІІІ ст. с. Доросині
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

«Доросині мої, Доросині,— це найкраще село на Волині»… Ці слова взято з відомої пісні на слова талановитого українського поета, члена Спілки письменників України Володимира Лучука.

Цікава і розмаїтна історія маленької батьківщини спонукає нас до кращого пізнання, пошуків ще незвіданих сторінок. А щоб зберегти цю історію для майбутніх поколінь, при школі у 1989 році створено музей села Доросині. Тут зібрано понад тисячу матеріалів від найдавніших часів до сьогодення.

Доросині –велике й давнє волинське село, центр  сільської  Ради, якій  підпорядкований  с. Кияж. Населення —  966  чоловік на 1січня 2012 року.

 Тепер  важко  сказати  коли  засновані  Доросині. З   археологічних  знахідок  відомо,  що   територія  села була  заселена  ще  в  доісторичний  період,  у добу  неоліту.

Перша  згадка  про Доросині, уже  як  про село, в письмових документах, що стосуються  історії краю, датується 1447  роком, коли „… сам Казимір (Ягайлончик) божою милістю король польський, великий князь литовський, руський … дозволяє своїй тітці Федці Шилович, старостині Луцькій, свій маєток Любче й Доросинь після своєї смерті записати кому завгодно з родичів”.

І другий документ, який оповіщає, що ”…Федка, дочка Юрини, дружини Олівера Силовича, маршалка землі Волинської і старости Луцька, записує свій маєток Любче  з Доросинем, Залісцями і островом Козинським зі стави й ставища, з лови й  ловища, з боброви гони, з соколини гнізда, з лісу й діброви,  з поля і сіножаті … своєму племінникові князеві Богданові Васильовичу”

В 1450 році польський король Казимир Ягенлончик подарував Доросині разом з іншими населеними пунктами (Горохів, Сирники, Підліски, Губин, Любче) бояринові Олізара Шиловичу за службу, яку вислужив у Волинського князя Свидригайла в 1440 - 1452 рр.

Про заснування Доросині побутує красивий переказ. Коли монголо-татари посунули на Волинь, то прийшли до колишнього села Черчиці (нині це урочище Селище). Всіх чоловіків загнали в церкву, яку підпалили. Жінок і дівчат після нелюдських знущань вирізали в урочищі, яке з тих пір носить назву Страховин (Страх лине). Врятувалися лише троє братів – Дорош Синій, Кияж і Німий Мирон, які в цей трагічний час перебували в Галичині за сіллю. Повернувшись, вони у важкодоступній місцевості заснували нові хутори, з яких пізніше виросли села  –  Доросині, Кияж і Немир.

Отже, якщо вірити  легенді, село названо в честь першого жителя ─ засновника. А між тим прізвище Синій досить таки поширене в Доросинях.      

В  XVI  столітті  Доросині були  значним  поселенням , про що  свідчить  інвентарний  опис 1517року. На  той  час  село  належало  феодалові  С. Граєвському, який вносив в казну податок за 30 димів по 12 грошів, за 5 городників — по 4 гроші та за священника – 2 флорини (60 грошів). Досить важливим у названому історичному документі є перше свідчення про церкву с. Доросині, яка звичайно, не збереглася до наших днів.

В Олеському замку, на кордоні Волині і Галичини, де  знаходиться Львівська картинна галерея, в залі №3 експонується ікона „Богоматір Елеуса" с. Доросині, як найвиразніший зразок ікони XV ст..  Ікона виконана великим майстром для великого села і це ще один з доводів того, що село Доросині – одне з найдавніших сіл Волині.

Тяжким було життя доросинців після Люблінської унії 1569 року. Кріпосницький гніт доповнювався національним гнобленням. За найменшу провину пани та орендарі карали кріпаків на смерть.

За інвентарним переписом 1583 року в селі налічувалося лише 14 димів, які мали свою тяглову силу і польові наділи, 20 городників, 6 комірників, ремісник, дудар.

Покріпачене населення Доросинь приєдналося до повстанського війська Богдана Хмельницького під час Визвольної війни 1648-1657 років, коли могутній народний рух охопив усю територію Волині аж до Бугу. Найбільші групи повстанців діяли поблизу села – між Ковелем і Турійськом. На їх бік пристали і доросинівські  селяни. Палили панські маєтки, втікала шляхта.

З 1795 по 1917 рік – село під владою Російської імперії. За даними 1797 року тут налічувалося 60 дворів, 414 чоловік населення. 1812 року їх залишилося 40, адже під час війни наполеонівські війська завдали селу великої шкоди. Багато жителів втекло або загинуло в боях поблизу Доросинь.

Відразу після царського указу 1863 року  поміщиця  К. Підгірська заволоділа  лісом  між  Доросинями і Краваткою , яким  раніше  користувалися  селяни.  Ніхто  з селян  не  мав  права  ходити  сюди  по  ягоди , гриби  або  збирати  хмиз.  Син  її , Ф. Підгірський , наказував  палити  хати  селян  або  карати  їх  різками  за  те,  що  вони  наважувалися   збирати  хмиз  у  панському  лісі.

Доведені до відчаю своїм скрутним  становищем  бідняки села у 1905 році  спалили стоги сіна, клуні з хлібом і хліви з худобою пана Підгірського.   Розлючений поміщик наказав спалити усе село.  Коли у грудні  1907  року  запалала  хата  селянина  Федора Сливи, селяни  кинулись у поміщицький  двір, вбили  пана, а його будинок  зруйнували. Прибулі сюди урядники і два поліцаї виявилися безпорадними. Почалися арешти, допити. Багато жителів села зазнало покарань, селянина  Ф.Сливу заслали на каторгу  до Сибіру. Повернувся він після повалення царизму в 1917 році.

В 1721 році в селі збудовано нову церкву-храм Святого Луки, який діє і понині. У 1888 році на кошти громади відкрито церковно-парафіяльну школу .

Під час Першої Світової війни більшість селян мобілізували до царської армії. Влітку 1915 року австро-німецькі війська захопили село.  В червні 1916 року російські війська прорвали фронт на Луцькому напрямі (Брусиловський прорив). Доросині стали вільним від австро-німецьких військ. До лютого 1918 року лінія фронту проходила по р.Стохід за 5 км від села. Війна завихрила доросинівцями. Герасимчука Павла, наприклад, закинула аж до далекої Італії. І сьогодні коло церкви дві величезні могили російських солдатів.

В роки  українських національно – визвольних змагань 1917-1921 р. Волинь   часто ставала ареною боїв з польськими і більшовицькими окупантами. Брали участь  в них і доросинівці. Так, у лютому 1919 рік коли прийшли польські війська, жителі Доросині, Щурина, Любчого, озброївшись  чим могли, відкинули білополяків на певний час за  річку Стохід. Країни Антанти допомогли Польщі в жовтні 1920 року знову захопити Волинь . В Доросині  повернулися польські шляхтичі – землевласники: Литовський, Новицький, Радкевич.

Над доросинівцями тяжів національний гніт: їм заборонялося користуватися рідною мовою в установах і дістати кваліфіковану роботу українець не міг і більшість їх дітей лишалася поза школою, хоча в селі діяло дві школи — одна на місці колишньої  церковно-приходської (біля  нинішньої  церкви) —  для  українських  дітей  на польській  мові, друга  в  урочищі  Озджари  (між  Тихотином  і  Доросинями) — для  польських  дітей; там  же  до  1939  року  було  розпочато  будівництво  польської  семирічки. Польська  влада  переслідувала  діяльність   товариства  „Просвіта”. На  гастрольні  вистави, концерти  вимагався  спеціальний  дозвіл, непомірні  оплати. Та все ж „Просвіта” несла  українцям   правду  про   їхню  історію, культуру, визвольну  боротьбу.  Доросинівці  вели  безкомпромісну  боротьбу  з  польською  владою.

У  1934  році  створюється  організація „Сельроб”. У 1932  році  засновано  осередок  КПЗУ (секретар — Н.К.Кравчук). У  1934  році  створена  комсомольська  організація (секретар  А.М.Вірний). Політичну  роботу  в  селі  проводили  доросинівці, пов’язані  з  осередками  ОУН  (І. К.Тоцький).

 У  1933  році  Доросинівський  осередок  КПЗУ  очолив  виступ  шляхових  робітників  на  дільниці  Тристень — Рожище.  Страйкарі  вимагали  підвищити  заробітну  плату.  Їх  вимоги  задовільнили.

У 1934    році  жителі   Доросинь    приєдналися   до   загального  селянського   страйку,   який   охопив   тоді   130   сіл.  Польські    власті  відповіли  на  посилення  визвольної  боротьби  масовими   репресіями. У  1933році  вони   вбили  активних  діячів   комсомольської  організації   Волині  — підпільників І. Климчука   із  Щурина    і  І. Євдокимова  із   села   Битень   Ковельського   району.

У 1937 ― 1938рр. польські власті заарештували 24 доросинівців, які брали участь у визвольному русі. У Брестській тюрмі поруч  із камерою  Степана Бандери сидів член КПЗУ Микита Демчук. 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна . 17 вересня 1939 року Червона Армія Радянського союзу перейшла польський кордон і захопила землі в Західній Україні . Населення Доросинь сприймало Червону Армію  як  армію – визволительку. Воїнів вітали хлібом і сіллю,  національними піснями. Проте осінь 1939 року принесла не тільки радість  воз’єднання земель . Починаючи із суворої зими 1940 року набрало масового характеру вивезення українців Західної України до Сибіру. Дуже багато  людей гинуло в дорозі від  холоду, голоду, хвороб. Репресій зазнали десятки сім’ї Романюка, Мельничука  І .Д., Хлопука Гната і т .д. В січні 1940 року  вивезено із села сім’ї  німецьких колоністів згідно з договором між Німеччиною і СРСР ( Колонія заснована в 1878 році). Восени 1939 року в селі було відкрито клуб, сільську Раду (перший голова – Ваколюк П.І.) , школу лікнепу. У 1940 році відкривається амбулаторія  і пологовий будинок, медичну допомогу в якому надавали антифашист  із  Чехії  Фрід  Франц  Імрович  і  доросинівець  Нікітченко  Олександр  Іванович. 

У вересні  1940  року в селі  створюється  колгосп  ім. 17  вересня ,  який  об’єднав  спочатку  40  селянських  господарств.  Головою  правління  обрали  Герасимчука  Микиту  Павловича.

25 червня 1941 року до села вдерлися гітлерівці. Влітку 1941 року відкрилися страшні злочини сталінської влади щодо українського народу.  Жертвами масового розстрілу в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року стали двоє жителів Доросинь: Куява Прокіп і Хлопук Гнат (причому останній все ж чудом залишився живий).

Гіркою була доля с. Доросині в роки війни. поводилися небачено. Під час українсько-польської різні в 1943 році в Доросинях не було вбито жодного поляка. За те польська  пляцувка в с.Переспа вбила 6 жителів Доросинь, спалила 20  хат.

Вже  восени 1941  року  С.П. Герасимчук, Н .К.Кравчук, О.П.Слюсаренко  та  інші  створили  на  хуторі  Смолярка  підпільну  групу.  З  нею  підтримував  зв'язок  місцевий  лікар-чех  Фрід, який  загинув  у1944  році. Активну  участь у радянському  партизанському  русі  брали  доросинівці  А.С.Мельничук  і  його  дружина  Я.Ф.Мельничук, їхня хата була явочною   квартирою  для партизанських  розвідників. Я.Ф.Мельничук  готувала  їжу  і прала  білизну, допомагала пораненим  і  супроводила  їх  до  партизанського  загону.  В  своїй  книзі   „По  той  бік  фронту”   Герой  Радянського  Союзу  А.П.Бринський  назвав  Ярину  Флорівну  рідною  матір’ю.

За самостійну Україну за незалежність, за волю вели боротьбу Володимир Федчук, Петро Троцюк, Василь Задорожний, Федір Артишук, Володимир Романюк, Віталій Синій, Володимир Вірний, Антон Верезій, Гриць Верезій, Леонід Хмільовський, Прохор Ваколюк, Філімон Синій, Микола Чабанчук, Ігор Тоцький.

Завжди   мають пам’ятати    доросинці  кому повинні завдячувати  в тому що не  послали своїх молодих односельчан на каторжні  роботи  в   Німеччину. Обом  старостам:  громадському — Стадникові   Андрієві  Дем’яновичу і церковному – Синьому Миколі Васильовичу. Зуміли вони відстояти своїх односельців хоча списки тих кого повинні були забрати вже були.      

25 березня 1944 року Доросині визволили радянські війська від німецько-фашистських загарбників. Бити ворога пішли в армію 470 доросинців. Життя 122 доросинців забрав вихор війни. 9 травня 1965 року в парку відкрито монумент  Слави, де викарбовано імена тих, хто загинув за щастя людей.                                                                   

З вересня 1944 року в Доросинях почала працювати початкова школа

В 1951 році – середня школа. В  1958 році учні переступили поріг школи – новобудови, в якій навчається нинішнє покоління школярів.

У вересні 1947 року відновлено колгосп імені 17 вересня (голова М.М.Чабанчук). У березні 1947 року створено другий колгосп— імені Молотова (голова М.П.Герасимчук), у серпні 1948 року – третій колгосп – імені Ковпака  (голова  Семенюк О.Р.).

 В січні 1950 року всі три колгоспи села були об’єднані. Через рік до укрупненого колгоспу імені  Молотова приєдналась артіль імені Кірова (с.Кияж). Перейменовано колгосп пізніше— імені Енгельса, з 1991 року "Батьківщина".

За  високі  врожаї  колгоспного  ланкового  по  вирощування  коксогизу  Вірному  Володимиру  Миколайовичу в  1951  році  першому  на  Волині  присвоєно  звання  Героя Соціалістичної Праці. Дякуючи енергії, ентузіазму цього мудрого керівника , село починало перетворюватися в селище міського типу .

Десятки  працівників  с/господарства  відзначені  високими державними   нагородами:

 - Іщук  Іван  Ярофейович – "Заслужений Працівник  сільського  господарства  України",

- Третяк Андрій Федосійович – "Заслужений Працівник  сільського  господарства  України",

- Кривов’язук Микола Зінов’євич, Стрижевський Василь Федорович — кавалери орденів Леніна.

Ніколи доросинівці не забудуть славного колгоспного садівника П.І.Наумчука, який перетворював село в квітучий сад.

Розвиваються фермерські та одноосібні  селянські господарства, малий бізнес. 7 підприємців забезпечують такі послуги, як реалізація промислових і продуктових товарів, заготівля молока, і інше. До послуг жителів села філія Ощадбанку, філія цеху №6 «Укртелекому», поштове відділення, дільниця ветеринарної медицини, місцева пожежна охорона, Доросинівське споживче товариство, відділеня аптеки «Волиньфармпостач», підстанція Рожищенської філії «Волиньобленерго», базові станції мобільного зв’язку «UMC», «Київстар», 38 автобусних рейсів.

В грудні 1963 року відкрито лікарню, (а нині амбулаторія)  що обслуговує жителів 18 сіл. В селі діють дитячий садок, бібліотека, музей історії села.

В 1964 році споруджено новий Будинок Культури. Учасники художньої самодіяльності виступають перед громадськістю села, є лауреатами районних і обласних фестивалів. Аматорському вокальному чоловічому колективу присвоєно звання «народний". Вперше в районі було відзначено 550-річчя с.Доросині. В 2011 році відзначено 290-річчя храму святого Луки, в 2002 році відновлено німецьке кладовище.

Моя славна земля виплекала на своєму лоні цілу плеяду  майстрів слова: Володимира Лучука, Ігоря Павлюка, Василя Федчука, Степана Шванса, Миколи Ткачука. Пісня В.Лучука „Доросині , мої Доросині…”, книги Шванса Степана Миколайовича  „На шляхах звивистих(2000 рік), „У вихорі війни”(2003 рік) – це те, що навіки прославляє споконвічну героїчну долю, незалежність, працьовитість і талант щирих і пісенних доросинців.

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Січень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів
Друзі сайту
  • rogosvita.volyn.ua/
  • yaroslav26.blogspot.com
  • mydzha.blogspot.com